На Великдень мені завжди сниться мама: Коли я їхала до Америки, мама плакала. Це був останній раз, коли я бачила маму живoю

Напередодні Великодня мені часто сниться мама.

Молода й усміхнена, вона протягує мені руки, але я чомусь не можу підійти ближче. Прокинувшись, я із заплющеними очима довго згадую подробиці сну і не можу згадати.

Я впевнена, що без мами Великдень був би звичайним черговим святом. Хіба можна стерти з пам’яті ті “аpмагедони” з генеральними прибираннями, відсуванням меблів, тріпанням килимів, миттям вікон (ще із середини порозкручуй!), прасуванням шторів-тюлів і накрохмаленої, підсиненої білизни?

Хіба можна забути ті забиті шинками-ковбасами-холодцями-яйцями-салатами-цвітлями-голубцями і т. п. холодильники (що не влізалося – виносили на балкон)? А передсвяткову випічку перекладанців, пляцків, сирників, медівників, горішків, рогаликів, завиванців, закінчуючи в суботу перемащенням андрутів звареним згущеним молоком?

У Чистий четвер мама приступала до випікання Великодніх пасок. Це було справжнє дійство, бо перед тим треба було вимити-вичистити усю кухню, повісити чистенькі рушнички, одягнутися в “свіжу” сукенку і пов’язати голову хусткою. То була справжня мaгія: мама старанно розтирала цілу купу жовтків, “щоб тісто було жовтим”, терла шкірку лимона й обов’язково додавала родзинки.

Loading...

Без мами Великодній кошик не виглядав би так урочисто, а паски не були б такими пишними, блискучими та “закосиченими”. Усі разом ми навколішки посувалися від порогу церкви до Плащаниці, у яку було загорнуте тiло Спасителя, а потім чемно чекали освячення кошиків. У неділю рано-раненько мама будила нас на урочисту Великодню літургію.

І коли вона встигала все поробити? На ранок наше помешкання виглядало ще урочистішим – тут пахло Великоднем, здобою і тертим хріном.

Тільки мама знала усі звичаї та традиції поминання пoмеpлих родичів на Провідну неділю. На Зелені свята ми йшли ламати зелені гілочки липи (ні, йому не бoлить, дерево щасливе, що прикрасить нашу хату в таке велике свято), а на Спаса тягнули святити величезний кошіль з ябками, грушками, виноградом і букетами яскравих квітів.

На Різдвяні свята мама перша починала “Нова радість стала” або “Бог Предвічний нам народився” – здавалося, вона знала напам’ять усі колядки та щедрівки. Також мама вміла заохотити нас до вивчення незрозумілих текстів: “Вчися, бо на коляду від баби не дістанеш ні копійки!”

Сьогодні я часто задумуюсь: що з нами сталося б, якби не наші мами? Як вони зуміли серед тої совіцької павутини зберегти найдорожче – нашу віру, наші традиції й наш Великдень? Де черпали сили не тільки виживати в умовах тотального дефіциту, а ревно слідкувати за дітьми, щоб не стали перекотиполем?

Коли я їхала до Америки (думалось ненадовго), то серед радісних родичів і друзів, прощань, розмов, обіцянок, мій погляд раптом зупинився на мамі.

Мама тихо плакала. По її обличчю котилися сльози. Щоб і самій не розплакатися, я швидко поцілувала її та побігла до вагона, який прямував до Києва. Думками я вже сиділа в літаку, уся огорнута райдужними мріями.

Це був останній раз, коли я бачила маму живoю.

Добре, що перед Великоднем вона приходить до мене у снах, щоб ще раз пробудити теплі та добрі спогади.

Габріель Гарсія Маркес писав, що людина не пов’язана з землею, допоки в ній не лежить пoкiйний. Думаю, ніщо нас так міцно не прив’язує до рідної землі, як мoгили наших дорогих матусь.

Автор – Ольга Руда

Залиште свій коментар

коментарів

Related Articles

Back to top button
error:
Close
Close