Коли тебе НЕ ЛЮБЛЯТЬ, треба ЙТИ

Буває так, що серед близьких людей виявляються абсолютно сторонні люди, треба просто це прийняти.

Коли тебе не люблять, треба йти. Адже поки ти зайнятий спробами воскресити мертві стосунки, десь помирає від самотності твоя людина, твоя справа, твоя мрія …

Loading...

– Я думаю, вона задоволення отримувала від того, що била мене.

– Гаразд, це вже перебір! Не може такого бути!

– Згоден, дикість, напевно! Але знаєш, у неї був такий вузький ремінець, від шуби. Коли вона мене била ним, повітря свистіло. І ще вона усміхалася злегка. Мені здавалося, що я по-дурному виглядаю, коли корчусь від болю, тому їй смішно, і я намагався триматися. Але було боляче, і я кричав, звичайно, а вона усміхалася і била, посміхалася і била. Батько по-іншому бив, стримано, у нього був широкий офіцерський ремінь. Ним не так боляче було, і повітря не свистіло. А коли мати бити збиралася, мене прямо жах проймав. Казала: неси ремінь, скотино, сам неси! І я ніс, а вона била щосили. Потім смуги на шкірі залишалися довго, спочатку сині, потім чорніли потроху …

Небажання визнати, що тебе не люблять

Ми сидимо в парку. Осінь. Зараз якраз та сама пора, коли вогкість ще не пробирає до кісток, але повітря вже прохолодне, і якщо одягнутися трохи тепліше, можна довго просидіти на природі з хорошим співрозмовником …

– Ще вона любила тижнями не розмовляти. Так і говорила, коли злилася на мене: Все! тиждень з тобою не розмовляю, навіть не смій підходити!

– І тиждень мовчала?

– Ага. Батько мене іноді змушував йти й просити вибачення, але вона найчастіше відразу кричати починала.

– Не хотіла приймати вибачення?

– Не знаю. Напевно, їй це теж було приємно – бачити принижену дитину. Одного разу вона мила посуд, а я як раз поїв і ніс тарілку в раковину. Вона обернулася і як закричить: я ж сказала, навіть не смій підходити до мене! Я злякався, відскочив і відповів, як є: мовляв, я і не думав підходити, я просто тарілку ніс. Ну вона тут взагалі розлютилася. Ганчіркою, якою посуд мила, вдарила мене по обличчю навідліг, я і закритися не встиг. Потім по голові, по шиї била, я весь в жирі був від посуду брудного.

– Це жахливо! Жахливо просто!

– Ти не думай, я не скаржуся. Просто ми цієї теми торкнулися, і мені захотілося висловитися. Вибач, якщо що.

Мій співрозмовник – власник невеликої компанії. Ми багато років знайомі, добрі приятелі, але не близькі друзі. Вийшли після обіду в парк, сіли на лавочку, він закурив …

– Так, чужа сім’я – темний ліс. Так кажуть?

У нього запашні цигарки, дим добре гармоніює з осінньою свіжістю та анітрохи не дратує. Мені подобається.

– Не сім’я – душа, – поправляю його.

– А точно. Але сім’ї чужі теж бувають з дивацтвами. А потім на світло виходимо ми, моральні виродки.

– Та ну, перестань. Так не можна казати!

– Ну, а хіба ні? Я зараз так само себе веду. Якщо раптом з дружиною посваримося, готовий з нею тиждень не розмовляти. Я, знаєш, можна сказати, чемпіон у важкій вазі за “нерозмовляння”. Але дружина у мене інша зовсім, добра, ходить за мною годинами, прощення просить, а я відвертаюся. Огидно це, сам знаю.

Він струшує попіл, його тут же забирає вітер.

– Мені подобалося за обідом книгу читати, але вона завжди забороняла. Тому я намагався приходити зі школи після того, як вона йшла з обіду. І ось одного разу я засидівся, зачитався, сала собі нарізав і їв його з борщем. А тут вона раптом прийшла завчасно. Побачила мене на кухні і як закричить від порогу: все жере-жере, не може нажертися, скотина! Я аж підстрибнув від несподіванки, побіг з тарілкою до раковини та ложку на ходу впустив. І вона крикнула в сказі: так щоб ти здох, скотино!

– Ти мене вибач, звичайно, але у неї все в порядку з головою?

– Не знаю. Ми з нею не спілкуємося. Уже років десять десь. А, може, і більше.

Він затягується, випускає дим прямо до неба. Я бачу, він хвилюється, і я не знаю, як продовжити розмову …

– У мене і з жінками у житті не дуже. Якщо бачу істеричку або гордовиту бабу, відразу злість дика бере, нічого не можу з собою вдіяти. На роботі бували проблеми з-за цього. Пару раз своїх начальниць нафіг посилав відкритим текстом, прямо на зборах. Потім соромно було. Це ж ненормально, адже так?

– Ну … напевно … не знаю …

– До психолога у свій час ходив. Серед психологів повно шарлатанів, та й просто дуреп напомаджених, але мені пощастило, я знайшов гарного психолога. Жінка років п’ятдесяти. Розумна, тактовна, небагатослівна. Я вважаю, психолог саме таким і повинен бути. Ну, ось вона мені сказала золоті слова, після яких я інакше все став сприймати – буває так, вона сказала, що серед близьких людей виявляються абсолютно сторонні люди, треба просто це прийняти.

– Цікава думка…

– Не те слово! Моя мати казала мені, що я її остання лялька, і що я відрізана скиба, і що я невдаха по життю. Я всьому цьому вірив, про ляльку, про невдаху. Але після психолога зрозумів: моя мати просто ніколи мене не любила. Ось тут у мене і були основні ломки, ніяк не міг цього визнати! Рідна мати не може не любити своїх дітей, так? Не буває такого! Але я згадував всі ці випадки з життя, її байдужість до мене і в підсумку погодився – буває. Вона ніколи моїм життям не цікавилася, не знала, чим я займаюся, як там мої діти. Коли син народився, кричала мені в телефон, що я її в 45 років бабцею зробив. Ну і взагалі постійно говорила, що я лайна шматок, що я осел, що дружина у мене тупа, і одного разу мене це дістало. Я змінив телефон і перестав їй дзвонити. Усе! Досить!

– Стало легше?

– Не те слово! Перестав самоїдством займатися, захопився улюбленою справою. Якось потрохи, потрохи, своя фірма з’явилася. Розвиваємося ось потихеньку, ростемо. На душі добре!

– А як мати? Чи не згадуєш?

– Пригадую, звичайно! Коли бачу матусь істеричних, які своїх дітей прилюдно худобою називають. Ось тоді й згадую. А так-то ні, і слава Богу!

Ми сидимо ще якийсь час. Начебто починається дощик, пора повертатися до справ.

– Знаєш, у чому помилка більшості нещасних людей? – раптово запитує він мене. – У небажанні визнати, що тебе не люблять. Всі ці страждальці чомусь витрачають час життя на спроби прив’язати до себе когось, кому вони байдужі. Хоча це руйнує їх самих!

Звідси всі ці нещасні бідолахи, що втратили віру в себе. Вони ходять до психологів, займаються непотрібним самокопирсанням, п’ють, замість того, щоб встати й піти. Це ж так просто: коли тебе не люблять, треба йти. Адже поки ти зайнятий спробами воскресити мертві стосунки, десь помирає від самотності твоя людина, твоя справа, твоя мрія…

Автор: Игорь Гайдуков

Залиште свій коментар

коментарів

Related Articles

Loading...
Back to top button
error:
Close
Close