Та не відпустка це, тату. Хочу останні свої дні побути з вами і своїми дітками. Надихатися цією весною…

Світлана давно не була в селі.

Все турботи та робота безкінечна, що ж поробиш – щоб вижити в сьогоднішній суєті, доводиться працювати без відпочинку. В батьківському домі пахне спокоєм і турботою. Мама старається щось смачненьке приготувати до приїзду єдиної доньки й онучат. Зустрічають завжди на шумному вокзалі своїх найдорожчих.

Здалеку онучата впізнають дідуся з бабусею і наввипередки біжать в обійми, ще дорогою до села один з-перед іншого розповідають новини, діляться успіхами. Бо скільки ж тих гостин? За кілька днів треба повертатися до столиці. Час злітає непомітно. А хочеться ще ж і допомогти щось, наговоритися.

Цього разу приїхали надовше. Рання весна заквітчала красою увесь світ, теплом і сонцем наповнила кожну клітиночку простору.

– Давно вже не було такого теплого квітня, – тулить онучат до себе бабуся.

– А ми город будемо допомагати вам садити! – озивається старшенький.

– Посадили уже, мої ви дорогі помічники! – бабуся радісно усміхається. – Ми з дідусем нездужаємо вже, то найняли чужих людей. Зараз за гроші, що забажаєш, зроблять. Тому будемо відпочивати!

– Доню, ти щось бліда якась, – кидає батько стурбований погляд на Світлану. – Все гаразд?

– Все гаразд, тату. Втомилася – жінка відвертає обличчя до вікна. – Гарно ж як! Добре вдома.

– От і відпочинете, сил наберетеся, бджіл наслухаєтеся, а вони вам своєї енергії передадуть, так?

– Так, дідусю, – погоджуються онучата.

Двір потопає у блакитних, фіолетових, синіх, червоних, помаранчевих ірисах-пролісках, нарцисах, тюльпанах, примулах, анемонах. Болять очі від насиченості барв, а дух перехоплює від переплетіння неймовірних ароматів.

– Доню, ти глянь, як мій сад квітує! Ходімо, подивишся.

Як у дитинстві, батько бере Світлану за руку і веде в садок. Молоденькі низькорослі яблуньки обліплені цвітом милують око.

– Будемо з яблучками цей рік, – вслухається в гул над пелюстками батько. – Сідай отут, поруч. І не віднікуйся – кажи все, як є. Я ж бачу, відчуваю, дитино, щось не так з тобою. Та і ця твоя відпустка ні з того, ні з сього. Кажи.

Світлана слухняно сідає на стару, повалену колись грушу, яка тепер слугує в саду за лаву. Батько… він такий, від нього ніколи й нічого не можна було приховати.

– Та не відпустка це, тату. Хочу останні свої дні побути з вами та своїми дітками. Надихатися цією весною, наслухатися вашого голосу, надивитися і налюбуватися світом востаннє.

– Та що ти таке кажеш, доню! – голос батька бринить сльозами.

Світлана дістала з кишені вчетверо складений папірець. Батько, мов напам’ять завчити має, сотий раз перечитує діагноз.

– Це не лікується, тату. Відсили місяць. Я уже й не плачу зовсім. Сліз не стало давно. А мовчати далі не можу, бо хочу, щоб ви були готові до того невідворотного. Мамі не кажи поки, у неї серце хворе. Якось потім, згодом.

Шкода батька. Здригалися від голосного ридання плечі. Але чим могла зарадити? Чим утішити?

– Як же це пережити, дитино? Чого ж ти не сказала раніше? Може, ще все можна змінити.

– Таточку, дуже багато запитань, на які, на жаль, одна відповідь. Не плач. Будь мужнім. Ти сильний. А вам ще ж діток моїх ростити.

Мати гукала з порога обідати.

– Ходімо до хати.

Батько проводжав поглядом постать доньки, яка віддалялася вузькою стежкою, мов легенька стеблинка, яку ухопив вітер і відносить кудись безповоротно.

Все залишиться. І цей сад, який він садив дітям-онукам на згадку. І земля, яку обробляв. І небо, синє-синє, як очі його найкращої у світі дитини. Та кому воно потрібне буде без неї? Від важкої звістки, ніби постарів на пів життя. Ішов слідом, ступав, мов у чорний морок, не бачив перед собою нічого.

Як часто, борсаючись у безмежному морі буденності, ми забуваємо про те, що нічого важливішого немає у цьому житті, ніж саме життя. Не бійтеся зайвий раз нагадати близьким людям про свою любов. Не зволікайте з вибаченнями, якщо завинили. Не чекайте завтра, щоб зателефонувати, не шукайте потрібної миті, щоб притулитися щокою і слухати, як б’ється серце найдорожчих і найрідніших.

Буде ще багато весен на цій Землі, народжуватимуться діти, дозріватимуть яблука в садах, снігом будуть вкриватися поля. Не забувайте жити, любити та берегти повсякчас.

Бо хтозна, де обірветься та вузенька стежка, якою ідеш.

Залиште свій коментар

коментарів

Related Articles

Back to top button
error:
Close
Close