Програмування бідності: чому не можна примушувати дитину ділитися іграшками

«Олю, не потрібно бути такою жаднюгою! Віддай Петі свого зайчика! Тобі шкода, чи що? »- подібні фрази часто можна почути на дитячих майданчиках.

Фактор перший. Будь-яка мама хоче виростити здорового члена суспільства, тому вона з усіх сил намагається розвивати у своєму малюку щедрість і порядність.

Фактор другий. Крім позитивних намірів у мами ще є почуття провини та страх перед громадським осудом: «А раптом зараз всі подумають, що я погано свою дитину виховую!…»

Плюс третій фактор. «Так чинили й чинять ВСІ мами, я не знаю, чому це погано, і не знаю, як можна по-іншому!» – громадські стандарти поведінки, що склалися за багато років.

Давайте разом подивимося, до чого це призводить. Оля, послухавши маму, віддає зайчика Петі. Мама хвалить її: «Ось розумниця моя!» Олі зовсім не хотілося його віддавати, зайчика їй вчора подарував тато, і цей подарунок – шматочок татової любові, з якою ну зовсім не хотілося розлучатися навіть на хвилину!

Заєць – її коштовність. Тому їй трохи боляче, але вона залишила цю емоцію в собі. Адже МАМА сказала, що треба віддати іграшку. Інакше вона буде жаднюгою, тобто поганою дівчинкою. А бути ПОГАНОЮ зовсім не хочеться! Адже поганих дівчаток НІХТО НЕ ЛЮБИТЬ.

Ні мама, ні Оля не помітили, але у дитини вже почав формуватися сценарій, за яким вона буде жити: «Якщо ти не хочеш бути поганою дівчинкою, потрібно віддавати навіть улюблені речі, в тому числі, якщо тобі це приносить біль – і тільки в цьому випадку тебе будуть любити. А якщо ти не віддаєш це, то ти повинна відчувати почуття провини, щоб покарати себе».

Зазвичай для формування сценарію необхідно кілька повторюваних ситуацій, але іноді досить і одної сильної емоційної сцени, наприклад, де у дитини, яка вже плаче і зовсім не хоче віддавати іграшку, забирають її насильно, або, як варіант, забирають улюблену річ, з якою вже встановився емоційний зв’язок, і обіцяють повернути, але не повертають.

І виростає наша Оля в прекрасну жінку, дуже добру і щедру. Настільки добру і щедру, що останню копійку віддасть, собі не залишить. Все – дітям і чоловікові, якщо щось залишилося – батькам, подругам, колегам по роботі, в крайньому разі, кішечці в під’їзді. «Собі? Та що ви! Мені багато і не треба! Аби ВАМ було добре! »

Спочатку таку Олю всі люблять, потім починають використовувати всі, кому не лінь. Чоловік «сідає на шию», не працює, діти все рідше дякують, навіть батьки – і ті постійно щось вимагають. Їй би вже ЗАХОТІТИ ЧОГОСЬ ДЛЯ СЕБЕ !!! Витратити гроші на СЕБЕ! І іноді вона «зривається» – купує собі сукню дорогу, а потім сама ж себе почуттям провини карає: «Навіщо купила? Стільки всього можна було для сім’ї зробити на ці гроші!… »

Можливо, хтось вже побачив себе в цій картинці. Це не найщасливіший варіант життя, погодьтеся? У наших силах закласти в наших дітей здорові сценарії. Батьки в дитинстві – це найбільші авторитети, практично, Бог і Богиня, тому їх слова сприймаються як пряма вказівка ​​на все подальше життя. Саме тому психологи рекомендують дуже уважно ставитися до того, як ми виховуємо дітей, що їм говоримо, як радимо діяти.

Як же бути в таких ситуаціях, коли дитина не бажає ділитися своїми іграшками? Подумайте, як би ви вчинили, якби вам чоловік подарував дорогу сумочку «Dior», а подруга, побачивши її у вас, почала її просити «погратися» на пару тижнів ? Швидше за все, ви б їй м’яко відмовили. Тому що це, по-перше, подарунок чоловіка, а по-друге, це тепер ваша «коштовність», як той зайчик – для Олі.

Дайте можливість вашій дитині не ділитися, залишити іграшку собі. З чужою дитиною розбереться її мама, у них своє життя. Найбільш дипломатичний варіант – це приносити додаткові іграшки, які можна швиденько вручити вимогливій дитині-сусідові, замість зайчика вашої Олі. І вовки ситі, і вівці цілі.

Я бажаю вам успіху на цьому шляху! Всі разом ми можемо виростити нове СЧАСТЛИВЕ ПОКОЛІННЯ успішних і здорових людей!