Програмування бідності: чому не можна примушувати дитину ділитися іграшками
«Олю, не потрібно бути такою жаднюгою! Віддай Петі свого зайчика! Тобі шкода, чи що? »- подібні фрази часто можна почути на дитячих майданчиках.
Фактор перший. Будь-яка мама хоче виростити здорового члена суспільства, тому вона з усіх сил намагається розвивати у своєму малюку щедрість і порядність.
Фактор другий. Крім позитивних намірів у мами ще є почуття провини та страх перед громадським осудом: «А раптом зараз всі подумають, що я погано свою дитину виховую!…»
Плюс третій фактор. «Так чинили й чинять ВСІ мами, я не знаю, чому це погано, і не знаю, як можна по-іншому!» – громадські стандарти поведінки, що склалися за багато років.
Давайте разом подивимося, до чого це призводить. Оля, послухавши маму, віддає зайчика Петі. Мама хвалить її: «Ось розумниця моя!» Олі зовсім не хотілося його віддавати, зайчика їй вчора подарував тато, і цей подарунок – шматочок татової любові, з якою ну зовсім не хотілося розлучатися навіть на хвилину!
Заєць – її коштовність. Тому їй трохи боляче, але вона залишила цю емоцію в собі. Адже МАМА сказала, що треба віддати іграшку. Інакше вона буде жаднюгою, тобто поганою дівчинкою. А бути ПОГАНОЮ зовсім не хочеться! Адже поганих дівчаток НІХТО НЕ ЛЮБИТЬ.
Ні мама, ні Оля не помітили, але у дитини вже почав формуватися сценарій, за яким вона буде жити: «Якщо ти не хочеш бути поганою дівчинкою, потрібно віддавати навіть улюблені речі, в тому числі, якщо тобі це приносить біль – і тільки в цьому випадку тебе будуть любити. А якщо ти не віддаєш це, то ти повинна відчувати почуття провини, щоб покарати себе».
Зазвичай для формування сценарію необхідно кілька повторюваних ситуацій, але іноді досить і одної сильної емоційної сцени, наприклад, де у дитини, яка вже плаче і зовсім не хоче віддавати іграшку, забирають її насильно, або, як варіант, забирають улюблену річ, з якою вже встановився емоційний зв’язок, і обіцяють повернути, але не повертають.
І виростає наша Оля в прекрасну жінку, дуже добру і щедру. Настільки добру і щедру, що останню копійку віддасть, собі не залишить. Все – дітям і чоловікові, якщо щось залишилося – батькам, подругам, колегам по роботі, в крайньому разі, кішечці в під’їзді. «Собі? Та що ви! Мені багато і не треба! Аби ВАМ було добре! »
Спочатку таку Олю всі люблять, потім починають використовувати всі, кому не лінь. Чоловік «сідає на шию», не працює, діти все рідше дякують, навіть батьки – і ті постійно щось вимагають. Їй би вже ЗАХОТІТИ ЧОГОСЬ ДЛЯ СЕБЕ !!! Витратити гроші на СЕБЕ! І іноді вона «зривається» – купує собі сукню дорогу, а потім сама ж себе почуттям провини карає: «Навіщо купила? Стільки всього можна було для сім’ї зробити на ці гроші!… »
Можливо, хтось вже побачив себе в цій картинці. Це не найщасливіший варіант життя, погодьтеся? У наших силах закласти в наших дітей здорові сценарії. Батьки в дитинстві – це найбільші авторитети, практично, Бог і Богиня, тому їх слова сприймаються як пряма вказівка на все подальше життя. Саме тому психологи рекомендують дуже уважно ставитися до того, як ми виховуємо дітей, що їм говоримо, як радимо діяти.
Як же бути в таких ситуаціях, коли дитина не бажає ділитися своїми іграшками? Подумайте, як би ви вчинили, якби вам чоловік подарував дорогу сумочку «Dior», а подруга, побачивши її у вас, почала її просити «погратися» на пару тижнів ? Швидше за все, ви б їй м’яко відмовили. Тому що це, по-перше, подарунок чоловіка, а по-друге, це тепер ваша «коштовність», як той зайчик – для Олі.
Дайте можливість вашій дитині не ділитися, залишити іграшку собі. З чужою дитиною розбереться її мама, у них своє життя. Найбільш дипломатичний варіант – це приносити додаткові іграшки, які можна швиденько вручити вимогливій дитині-сусідові, замість зайчика вашої Олі. І вовки ситі, і вівці цілі.
Я бажаю вам успіху на цьому шляху! Всі разом ми можемо виростити нове СЧАСТЛИВЕ ПОКОЛІННЯ успішних і здорових людей!
