Пам’ятник. Андрій Макаревич про старість

Як ви вважаєте – кому людство давно повинно поставити пам’ятник? 

В першу чергу? Ні, не Богу, не царю, не полководцю, не письменнику, не художнику, хоча кожен з них безумовно заслуговує пам’яті …

Це буде пам’ятник звичайній літній людині. “У віці дожиття”, як це чудово називає наша медицина. У певний момент хтось такий помічає, що його рідне, єдине і ще вчора таке слухняне тіло більше не таке слухняне. Він розуміє, яке щастя було його не помічати, і ще розуміє, що щастя це покинуло його назавжди. Відтепер він всередині машини, яка з кожним днем ​​все наполегливіше вимагає капремонту, на найближчих станціях техобслуговування черги, причому безглузді, через те, що запчастин немає і не буде, та й майстри розбіглися. За кордоном є і майстри й деякі деталі, але ціни такі, що у випадку з машиною ви б вже плюнули та купили нову.

Вік дожиття

З тілом це, на жаль, не проходить. Ви читаєте про революцію в науці, про вирощені зі стовбурових клітин органи, суглоби та цілі кінцівки й чітко усвідомлюєте, що ці диво-технології стануть надбанням широких мас акурат на наступний день після ваших поминок.

Автомобіль, що загинається, повідомляє вам про свої проблеми стукотом, хрипами, миготливими лампочками. Тіло розмовляє з вами за допомогою болю. Воно стає в цьому плані таким винахідливим і різноманітним, що часом викликає щире захоплення. І ви з цією сволотою віч-на-віч.

Скаржитися немає сенсу – у дітей ви будете викликати роздратування: вони просто не зрозуміють, про що ви, у них зараз зовсім інші проблеми. Якщо ви підтримуєте дітей грошима, роздратування вони постараються сховати. На час. Не всі це вміють.

Скаржитися товаришеві свого віку теж нерозумно – у нього-то якраз ті ж проблеми та ви в однаковому становищі. До того ж товаришів цих навколо вас стає менше і менше. І не дай Боже поскаржитися комусь старшому за тебе: він тут же натякне на різницю у віці та м’яко пояснить, що в порівнянні з ним ви ще на самому початку цього цікавого шляху.

Можна скаржитися лікарям, але ми з’ясували, що це, як мінімум, дорого.

А голова? Цей твій будиночок, усередині якого ти, як тобі здавалося, не старієш і звично командуєш тілом? Довгий час дійсно так і було, і ось скінчилося: ти за звичкою велиш собі легко випурхнути з машини (вона у тебе все ще молодіжна, спортивна), а тіло поволі видряпується, повільно переносячи вагу на ногу, яка, природно, болить.

І це ще не основні сюрпризи: якщо ти став гірше бачити, то ще Бог з ним: ти купив гарні окуляри й вони тобі навіть личать. Зі слухом складніше: красивих, як окуляри, слухових апаратів чомусь немає і тобі здається, що всі навколишні з бридливою цікавістю заглядають тобі в вуха, які заткнуті чимось на зразок шматочків пластиліну. А без цих затичок ти або просиш повторити кожну звернену до тебе фразу двічі або сидиш в компанії, нерозумно посміхаючись і удавати, що слухаєш співрозмовника, поки не помічаєш, що він вже давно ставить тобі якесь питання, а ти продовжуєш доброзичливо кивати.

Пам’ять починає витворяти чудеса: послужливо виймаючи з минулого зовсім не потрібні тобі фрагменти (причому прикрашені мікроскопічними деталями) вона навідріз відмовляється працювати в короткому побутовому діапазоні, і скоро твій щоденний вихід з дому розбивається на кілька фаз: вийшов – повернувся за окулярами – вийшов – повернувся за телефоном – шукав телефон, поки він не задзвонив – вийшов – повернувся за ключами від машини.

Найжахливіше те, що ти починаєш до цього звикати. Людина швидко звикає до всього.

Ти перестаєш гарно одягатися. Тому що дизайнери всього світу шиють для молодих. І на молодих. І ти розумієш (добре, якщо розумієш) що вузенькі джинси з нелюдськи низьким поясом будуть відмінно сидіти ось на тому довгому худому хлопцеві, молодому настільки, що він ще й з орієнтацією не до кінця визначився, а твоє черевце повисає над цими джинсами на кшталт другого підборіддя, з яким у тебе, до речі, теж проблеми.

Можна, звичайно, пошукати одяг більш дорослий, але він подасть тебе саме тим, ким ти став так недавно – літнім, злегка схильним до повноти, і тобі відчайдушно не захочеться виглядати самим собою.

Результати цих мук відомі: або плюємо на все, доношуємо старе (якщо влізаємо), або останній відчайдушний ривок у світ ілюзій – підфарбоване волосся, абсолютно безглузді походи в спортзал, дієти, що починаються щоранку і закінчуються щовечора, посильне втягування живота при наближенні об’єкта жіночої статі (сил і тут вистачає хвилини на півтори – потім слідує неконтрольований видих.)

Загалом життя ваше наповнюється абсолютно новими смислами. І якщо ви тримаєте цю безупинну серію ударів, чудово розуміючи, що перемоги не буде і завдання в тому, щоб красиво програти, якщо ви не втратили здатності посміхатися, жартувати й іноді навіть подобатися жінкам – ви справжній герой. І заслуговуєте поклоніння і пам’ятника.

Ви думаєте, я це все про себе? Та ні, що ви. Я тільки наближаюся до старту. І іноді наряджаюся модно. Як ідіот.

Автор Андрій Макаревич

Залиште свій коментар

коментарів

Related Articles

Back to top button
error:
Close
Close