«Аристократка». Розповідь Михайла Зощенко про невдале побачення, яка не втрачає своєї актуальності в XXI столітті
У 1926 році до знаменитого психіатра прийшов виснажений пацієнт зі скаргами на безпричинну тугу і депресію, через які він не може ні їсти, ні спати.
Після огляду лікар порадив йому читати гумористичні оповідання: «Найкраще візьміть том Михайла Зощенка. Його розповіді, може бути, простуваті, але смішні! Цей Зощенко – великий веселун ». Пацієнт сумно зітхнув: «Я і є Зощенко».
Книги Михайла Зощенка і правда здатні підняти настрій і вилікувати від легкої нудьги. Ми в “Отож” вирішили згадати одне з найпопулярніших оповідань відомого письменника – «Аристократка».
Григорій Іванович шумно зітхнув, витер підборіддя рукавом і почав розповідати:
– Я, братці мої, не люблю бабів, які в капелюшках. Якщо баба в капелюшку, якщо панчішки на ній розкішні, або мопсик у неї на руках, або зуб золотий, то така аристократка і не баба зовсім, а порожнє місце.
А свого часу я, звичайно, захоплювався однією аристократкою. Гуляв з нею і в театр водив. У театрі-то все і вийшло. У театрі вона і розгорнула свою ідеологію у всьому обсязі.
А зустрівся я з нею у дворі будинку. На зборах. Дивлюся, стоїть така собі фря. Панчішки на ній, зуб золочений.
– Звідки, – кажу, – ти, громадянко? З якого номера?
– Я, – каже, – з сьомого.
– Будь ласка, – кажу, – живіть.
І відразу якось вона мені страшенно сподобалася. Зачастив я до неї. У сьомий номер. Бувало, прийду, як особа офіційна. Мовляв, як у вас, громадянко, в сенсі псування водопроводу і вбиральні? Діє?
– Так, – відповідає, – діє.
І сама кутається в байкову хустку, і ні мур-мур більше. Тільки очима стриже. І зуб у роті блищить. Походив я до неї місяць – звикла. Стала детальніше відповідати. Мовляв, діє водопровід, спасибі вам, Григорію Івановичу.
Далі – більше, стали ми з нею по вулицях гуляти. Вийдемо на вулицю, а вона велить себе під руку взяти. Візьму її під руку і волочуся, як щука. І що сказати – не знаю, і перед народом совісно.
Ну, а раз вона мені й каже:
– Що ви, – каже, – мене все по вулицях водите? Аж голова закрутилася. Ви б, – каже, – як кавалер і при владі, зводили б мене, наприклад, в театр.
– Можна, – кажу.
І якраз на інший день дісталися мені квитки в оперу. Один квиток я отримав, а інший мені Васька-слюсар пожертвував.
На квитки я не подивився, а вони різні. Який мій – внизу сидіти, а який Васі – аж на самій гальорці.
Ось ми й пішли. Сіли в театр. Вона сіла на мій квиток, я – на Васі. Сиджу на верхотурі та ні хріна не бачу. А якщо нагнутися через бар’єр, то її бачу. Хоча погано. Посумував я, вниз зійшов. Дивлюся – антракт. А вона в антракті ходить.
– Здрастуйте, – кажу.
– Доброго дня.
– Цікаво, – кажу, – чи діє тут водопровід?
– Не знаю, – каже.
І сама в буфет. Я за нею. Ходить вона по буфету і на стійку дивиться. А на стійці блюдо. На блюді тістечка.
А я таким собі гусаком, таким собі буржуєм ходжу навколо і пропоную:
– Якщо, – кажу, – вам охота з’їсти одне тістечко, то не соромтеся. Я заплачу.
– Мерсі, – каже.
І раптом підходить розпусною ходою до страви та хап з кремом, і жере.
А грошей у мене – кіт наплакав. Найбільше, на три тістечка. Вона їсть, а я з занепокоєнням по кишенях шарю, дивлюся рукою, скільки у мене грошей. А грошей – як кіт наплакав.
З’їла вона з кремом, хап інше. Я аж крякнув. І мовчу. Взяла мене отака буржуазна сором’язливість. Мовляв, кавалер, а не при грошах.
Я ходжу навколо неї, як півень, а вона регоче і на компліменти напрошується.
Я кажу:
– Чи не час нам у театрі сісти? Дзвонили, може бути.
А вона каже:
– Ні.
І бере третє.
Я кажу:
– Натщесерце – чи не забагато? Може знудити.
А вона:
– Ні, – каже, – ми звикли.
І бере четверте.
Тут вдарила мені кров у голову.
– Клади, – кажу, – назад!
А вона злякалася. Відкрила рот, а у роті зуб блищить.
А мені ніби потрапила віжка під хвіст. Все одно, думаю, тепер з нею не гуляти.
– Клади, – кажу, – до чортової матері!
Поклала вона назад. А я кажу господареві:
– Скільки з нас за три тістечка?
А господар тримається індиферентно – дурня валяє.
– З вас, – каже, – за чотири штуки стільки-то.
– Як, – кажу, – за чотири ?! Коли четверте на блюді.
– Ні, – відповідає, – хоча воно і на блюді, але надкус на ньому зроблено і пальцем зім’яте.
– Як, – кажу, – надкус, даруйте! Це ваші смішні фантазії.
А господар тримається індиферентно – перед пикою руками крутить.
Ну, народ, звичайно, зібрався. Експерти.
Одні кажуть – надкус зроблений, інші – ні.
А я вивернув кишені – всяке, звичайно, барахло на підлогу випало, – народ регоче. А мені не смішно. Я гроші рахую.
Порахував гроші – в обріз за чотири штуки. Даремно, мати чесна, сперечався.
Заплатив. Звертаюся до жінки:
– Доїжте, – кажу, – громадянко. Заплачено.
А жінка не рухається. І конфузиться доїдати.
А тут якийсь дядько вплутався.
– Давай, – каже, – я доїм.
І доїв, сволота. За мої гроші.
Сіли ми в театрі. Додивилися оперу. І додому.
А біля будинку вона мені й каже своїм буржуазним тоном:
– Свинство з вашого боку. Які без грошей – не їздять з дамами.
А я кажу:
– Не в грошах, громадянко, щастя. Вибачте на слові.
Так ми з нею і розійшлися.
Не подобаються мені аристократки.
