Я перестала жертвувати собою, щоб моя дитина виросла без почуття провини

Мене звуть Віра, і я погана мати. 

Коли народився мій син, я твердо вирішила, що буду для нього ідеальною. Але мені не вдалося досягти досконалості. У спробах стати найкращою я пропускала щось важливе. Мій син перестав приносити мені радість, і від цього я відчувала себе винуватою і нещасною.

Мені хотілося б розповісти читачам, як я переглянула свої погляди на життя і виховання дітей і зрозуміла, що щасливе материнство не має нічого спільного з нескінченною низкою жертв.

Я все зробила, як мама навчила

Ми з сестрою завжди були у мами на першому місці. Про це вона нагадувала нам щодня. Мама пишалася, що заради нас пожертвувала всім, і несхвально відгукувалася про жінок, які мали нахабство думати й про себе.

За її прикладом я теж поставила свого сина на перше місце. У нього було все: дорогі речі, смачні та корисні страви, гуртки, кращі іграшки. Свобода вибору, мінімум обмежень і практично ніякого режиму. Я гралася з ним, розважала його і розвивала. Розуміла його, втішала і цілувала. Я навіть пішла з роботи, щоб бути завжди поруч з ним.

Але цього було мало

Не тільки своєму синові я повинна була віддавати всю себе – мама теж мене потребувала. Потрібно було частіше відвідувати її, ходити з нею по магазинах, а щовихідного їздити на дачу і допомагати з господарством.

Я розривалася: з одного боку був мій хлопчик, для якого я хотіла бути ідеальною, з іншого – мама, яка стільки років була ідеальною для мене.

Але одного разу мама сказала: «Я віддала тобі все своє життя, а ти зовсім не стараєшся для мене. Ти повинна приділяти мені більше часу ». Мене захопило пекуче відчуття провини та каяття.

Все зіпсувалося: я була жахливою дочкою, моя кар’єра з народженням сина відсунулася в сторону, а вишенькою на торті стали гірші стосунки з чоловіком. Ми майже не проводили часу разом, а якщо і розмовляли, то темою розмови була дитина.

Одного ранку я зрозуміла, що не можу і не хочу вставати з ліжка

Поруч плакав син, а я лежала в ліжку і просто дивилася в стелю. В той день я зрозуміла, що не про це мріяла. Довелося помітити очевидне: принцип «дитина – центр Всесвіту» не працює. Слідуючи йому, через 20-30 років я перетворюся на свою матір, яка віддала дітям все, а тепер чекає віддачі. І мій син буде відчувати таке ж пекуче відчуття провини, як і я зараз. Ні, не такого майбутнього я хотіла для своєї дитини.

І я вирішила боротися

Проблема виявилася досить поширеною. Всі психологи твердили: народження дитини не привід ставити хрест на власному житті. Більш того, зведення дитини на п’єдестал в першу чергу шкодить самій дитині.

Начитавшись книг з психології, ми з чоловіком наважилися поставити собі відоме, але вкрай неприємне запитання: «Чи може когось по-справжньому любити людина, яка не змогла полюбити саму себе?» Відповідь змусила нас прийняти важке рішення: більше ми не будемо ставити інтереси дитини вище власних. На сімейній раді було вирішено повністю переглянути уклад нашого життя.

Ми зробили кілька простих, але ефективних кроків

  • Ввели режим. Раніше мені не хотілося обмежувати свободу сина, проте вона дорого обходилася всім нам: він втомлювався до знемоги, ридав в істериці й потім відключався в незручному місці та в невідповідний час. Спланувати день і встигнути закінчити свої справи було неможливо. Через тиждень після введення чіткого регламенту на сон, їжу і прогулянки син став спокійнішим, істерики майже зникли, а я отримала кілька годин для себе.
  • Наш син вивчив слово «почекай». Я перестала кидати всі свої справи після його першого писку, і поступово він зрозумів, що навколо його бажань планета не обертається, у всіх людей є почуття та потреби і з цим треба рахуватися.
  • Ми перестали постійно розважати сина. Це не тільки енергозатратно, а й шкідливо: коли у дитини немає часу на нудьгу, у неї не розвивається уява, але ж це одна з найважливіших функцій мозку. Коли у нашого сина з’явився вільний час, він навчився сам придумувати ігри та зосереджуватися на них.

  • Ми перестали купувати іграшки в божевільних кількостях. Придивившись, ми зрозуміли, що дитина навіть не орієнтується в цьому морі різнобарвного блискучого мотлоху. Тому ми винесли з будинку більшу частину старих іграшок, а нових не купили. В результаті у кожної іграшки з’явилася вага і цінність, а у нас з чоловіком – гроші на похід в кафе та інші маленькі радості.
  • «Мама-таксі», зайняте виключно перевезенням дитини з одного розвивального гуртка в інший, припинив своє існування. Більш того, до 4 років ми взагалі відмовилися від гуртків. Замість розвивальних занять ми з сином гуляли, багато читали та розмовляли. І його рівень розвитку від цього аж ніяк не впав.
  • Раз в тиждень ми з чоловіком стали просити бабусь посидіти з онуком, а самі вирушали гуляти вдвох. Виявляється, всього кілька годин наодинці можуть окрилити на тиждень. З’явився час на спілкування з друзями – теж відмінний спосіб доставити собі радість.

  • Ми відмовилися від моделі, яка передбачає, що все найкраще і найсмачніше дістається дитині. Може, це і було виправдано в епоху дефіциту, але зараз – точно ні. Все ділиться суворо порівну, і син знає, що мама з татом теж люблять тістечка.
  • Я знову зайнялася улюбленою справою – стала малювати. І виявилося, що мій син відмінно сидить поруч і малює разом зі мною. А ще він може довго самостійно грати в конструктор. Коли моє захоплення повернулося до мене, я стала набагато щасливіша і врівноваженіша – відповідно, і мій син став спокійнішим.
  • Трохи домашніх справ стало перепадати й нашому синові. Спочатку він допомагав нам по дому, це була допомога у вигляді гри, але потім це увійшло у звичку. Крім того, тепер він знає: щоб не доводилося щось прибирати, краще це не кидати.

Наше життя знову належить нам

Зараз моєму хлопчикові 5 років. Він сам вигадує ігри і грає в них, легко знаходить друзів і відмінно ладнає з хлопцями у дворі.

Він добре знає фрази «мама працює», «мама втомилася» або «мама хоче побути одна». Він в курсі, що, крім нього, у мене є інші захоплення. Але мій син знає і те, що я дуже його люблю і завжди знайду час для нього.

Ми з чоловіком давно забули почуття катастрофи, що наближається, а у мене немає відчуття, що моє єдине життя кинуте до чиїхось ніг. І тому я ніколи не дорікну за це своїй дитині.

Я розумію, моїй дитині завжди знайдеться що розповісти психотерапевту. Але головне, що нащадок навчиться цінувати власне життя, відчувати й відстоювати свої кордони і його не буде обтяжувати вантаж чужої, зламаної заради нього долі.

А як ви розподіляєте час між своїми особистими інтересами та дитиною? Чи може хороша мама думати не тільки про дітей, але і про себе?

Залиште свій коментар

коментарів

Related Articles

Back to top button
error:
Close
Close