Жіночи помилки: 7 помилок, які я зробила під час розлучення. За них поплатилися мої діти

Ми з чоловіком були разом 20 років.

Жили, як всі: любов, скандали, примирення, сюрпризи, знову любов. Нам вже точно було не нудно, а заодно не було нудно і нашим двом дочкам. Ми ніколи не вміли сваритися тихо, щоб діти не чули. І точно так само не змогли спокійно розійтися.

Мене звуть Ольга, і я хочу розповісти редакції “Отож” про те, як зробити життя своїх дітей важчим під час і після розлучення їх батьків.

Психологи кажуть, що батьки повинні бути для дитини надійною скелею в усі часи. Ми з колишнім чоловіком такою скелею якщо і були, то недовго. Наші діти були бажаними та коханими, але шлюб не повинен триматися тільки на дітях. З роками наші дріб’язкові суперечки стали перетворюватися на гучні скандали, розуміння ставало все менше. Я все сподівалася: раптом щось зміниться, раптом вдасться зберегти те, що у нас було. Але ми стрімко віддалялися одне від одного.

Думка про розлучення зріла кілька років. І одного разу я все-таки зробила крок, на який так довго зважувалася. Розлучення було нелегким, але мало хто може похвалитися цим. Мені здавалося, що тепер все закінчилося й у нас з дітьми почнеться нове життя: без криків, скандалів, в безтурботному щасті. Однак все вийшло не зовсім так.

Зараз, через певний час, я можу перерахувати всі помилки, які допустила в стосунках зі своїми дітьми після того, як розлучилася з їх батьком. Ні, я не змушувала їх вибирати когось одного з нас і не вчила ненавидіти тата. Однак я робила багато помилок, тим самим ще більше ускладнюючи життя своїх дівчаток.

• Не показувала свої емоції. Діти мають право знати, що вам нелегко. Перший час після розлучення я дуже старалася тримати себе в руках і не показувати їм, як мені боляче. В результаті дівчатка стали думати, що я – зла машина, яка тільки й думає про те, щоб трохи більше забрати у їхнього батька.
• Скаржилася дітям на їх тата. Як би я не старалася стримуватися при дочках, вони були не сліпі й не глухі. Зрозуміло, вони бачили та чули наші сварки. І якщо молодша була ще дуже маленькою, то старша бачила мене після сварок і поступово стала на мій бік. Вона сама так вирішила, але я не бачу в цьому нічого хорошого: діти не повинні приймати такі рішення.
• Ображалася на те, що діти сумують за татом. Я розуміла, що їм не вистачає його. Мозок підказував, що це природно, адже він не найгірший батько, дівчатка люблять його і страждають від того, що його немає. Але я все одно не могла приховати свою образу на них за це. Старша дочка реагувала вороже, молодша стала віддалятися. Це ранило ще більше, образи росли, як снігова куля. Ми стали сваритися при будь-якій згадці про їх батька.
• Відпускала шпильки на адресу колишнього чоловіка. Щоразу, коли ми зустрічалися з друзями, розмова стосувалася теми мого розлучення. Я не могла стриматися, щоб не сказати пару їдких фраз на адресу колишнього чоловіка. Це було природно і зрозуміло: я була сильно ображена на нього, емоції вирували в мені. Але нерідко мої слова чули діти. Якщо чесно, мені хотілося, щоб вони дізналися, як підло він вчинив зі мною. Але це не приносило нічого, крім відчуження між нами.

• Змагалася з колишнім чоловіком, хто краще розважить дітей. Дівчата перебували рівну кількість часу зі мною і батьком. І я не помітила, як ми з колишнім чоловіком почали цю гонитву: ігрові центри, кіно, луна-парки. Через кілька місяців я з жахом зрозуміла, що тепер дочки постійно запитують мене, як я збираюся їх розважати. У цій гонитві за задоволеннями розгубилися наші справжні стосунки, сімейні вечори та затишні посиденьки.
• Говорила дітям, що мені погано без них. Коли вони проводили час із татом, мені завжди було важко. Напевно, психологи скажуть, що це ненормально – любити дітей більше за себе. Але мені дійсно немов не вистачало якихось частин тіла. І коли вони дзвонили мені, я завжди говорила, як мені без них погано. Я думала, що таким чином висловлюю свою любов, але виявилося, що цими словами я лише породжувала в них почуття провини за те, що мама страждає, поки вони проводять час у тата.
• Дорікала дітям за вчинки їх батька. Іноді у мене зривалися слова, які раніше завжди здавалися дурними й жорстокими. Наприклад, щось на кшталт: «Що ж твій татко не заплатить за твій вокал, раз так сильно любить тебе?» Щоразу я потім шкодувала про це, але було вже пізно: після моїх слів вони опускали голови, плечі та наче вростали в землю, стаючи в три рази меншими.

Одного разу дівчатка в черговий раз збиралися до батька. Перед цим ми знову посварилися – тепер це бувало часто. І я почула, як молодша дочка тихо сказала старшій сестрі: «Підемо швидше. Тато хоч не кричить на нас». Мене немов струмом ударило. Я навіть не помічала, що кричу. Як так вийшло, що я стала матір’ю, від якої хочеться втекти? Я переглянула подумки весь минулий рік, спробувала поглянути на себе збоку. Від того, що я побачила, стало моторошно.

Я усвідомила, що весь вільний час завжди присвячувала дітям. І коли вони йшли до тата, я відчувала себе покинутою: було незрозуміло, чим мені тепер займатися, про кого піклуватися. Це було занадто: спочатку розставання з чоловіком після 20 років спільного життя, потім – із дітьми. У якийсь момент я немов втратила не тільки їх всіх, але і себе.

І тоді я вирішила все поміняти. Постаралася знайти нові захоплення: пішла в фітнес-клуб і на курси німецької. З’явилися нові знайомі, мене стали частіше кликати на різні заходи. І якщо раніше я завжди відмовлялася, то тепер із задоволенням приймала запрошення. Через кілька місяців більш насичене соціальне життя стало для мене звичним, а періоди, коли діти залишалися у тата, переживались трохи легше.

Тоді ж ми з дочками стали більше розмовляти. Я іноді розповідала їм, що відчуваю. Поступово і вони почали відкриватися мені. Часто під час таких розмов ми плакали та обнімалися. Згодом нам усім ставало легше.

Знайти золоту середину в спілкуванні з дітьми, коли все твоє життя руйнується, неймовірно важко. Але я зрозуміла, що якщо не зупинитися вчасно, можна зруйнувати і їх життя. Незважаючи на пережиті труднощі, я не шкодую про розлучення: тепер мої діти повертаються в будинок, де їх чекає спокійна і любляча мама, де немає криків і сліз. У будинок, на порозі якого їм не потрібно збирати всі свої внутрішні сили, щоб відкрити двері й зробити крок всередину.

Як ви думаєте, чи варто зберігати сім’ю заради дітей? Чи можуть діти бути щасливі, якщо їх батьки розлучені?