Зворушлива історія про синдром відкладеного життя, яким страждає багато хто з нас

У багатьох з нас є звичка відкладати все хороше і приємне на потім. А якщо особливий випадок, градус важливості якого ви підвищили до межі, ніколи не настане? 

Про це прониклива історія письменниці Ольги Савельєвої.

Нам в Отож здається, що ця зворушлива розповідь нагадає читачам, з чого дійсно складається життя.

У мами в старому буфеті мешкав кришталь.

Салатниці, для фруктів, для риби.

Все громіздке, непрактичне.

І ще порцеляна.

Гарна, з переливчастим малюнком квітів і метеликів.

Набір з 12 тарілок, чайних пар, і страв під гаряче.

Мама купувала його ще в радянські часи, і ходила кудись вночі з номером 28 на руці.

Вона називала це: «урвати».

Коли у нас бували гості, я стелила на стіл сніжно – білу скатертину. Скатертина вимолювала ошатної порцеляни.

– Мам, можна?

– Не треба, це для гостей.

– Так у нас же гості!

– Та які це гості! Сусіди та баба Поліна…

Я зрозуміла: щоб фарфор вийшов із серванта, треба, щоб англійська королева кинула Лондон і заглянула в гості до мами.

Раніше так було заведено: купити й чекати, коли почнеться справжнє життя. А те, яке вже сьогодні – не рахується.

Що це за життя таке?

Суцільне подолання.

Мало грошей, мало радості, багато проблем.

Справжнє життя почнеться потім.

Прямо раз – і почнеться.

І в цей день ми будемо їсти суп з кришталевої супниці та пити чай з порцелянових чашок.

Але не сьогодні.

Коли мама захворіла, вона майже не виходила з дому. Пересувалася на візку, ходила з милицями, тримаючись за руку супроводжуючого.

– Відвези мене на ринок, – попросила мама одного разу.

– А що тобі треба?

Останні роки одяг мамі купувала я, і завжди вгадувала.

Хоча і не дуже любила шопінг для неї: у нас були різні смаки. І те, що не подобалося мені – напевно подобалося мамі.

Тому це був такий антишоппінг – треба було вибрати те, що ніколи не купила б собі – і саме ці обновки приводили маму в захват.

– Мені бiлизна треба нова, я схудла.

У мами хороша, але складна фігура, невеликі стегна і великі груди, підібрати білизну на око неможливо.

В результаті ми поїхали в магазин.

Він був в торговому центрі, при вході, на першому поверсі. Від машини, припаркованої біля входу, до магазину ми йшли хвилин сорок. Мама з труднощами переставляла хворі ноги.

Прийшли. Вибрали. Приміряли.

– Тут дуже дорого і не можна торгуватися, – сказала мама. – Підемо ще кудись.

– Купи тут, я ж плачу, – кажу я. – Це єдиний магазин твоєї крокової доступності.

Мама зрозуміла, що я права, не стала сперечатися.

Мама вибрала білизну.

– Скільки коштує?

– Не важливо, – кажу я.

– Важливо. Я повинна знати.

Мама фанат контролю. Їй важливо, що це вона прийняла рішення про покупку.

– П’ятсот гривень, – каже продавець.

– П’ятсот за спіднє?

– Це комплект з нової колекції.

– Та яка різниця під одягом! – мама обурена.

Я з усіх сил підморгую продавцеві, показую пантоміму. Мовляв, збреши.

– Ой, – каже дівчинка-продавець, дивлячись на мене. – Я помилилась, я зайві двісті додала. Триста гривень коштує комплект.

– Отож! Він, звичайно, і того не вартий, але ми просто втомилися… Може, скинете трохи?

– Мам, це магазин, – втручаюся я. – Тут фіксовані ціни. Це не ринок.

Я плачу з карти, щоб мама не бачила купюр. Тут же мнеться чек, щоб зайвий нуль не потрапив їй на очі. Забираємо покупки. Йдемо до машини.

– Хороший комплект. Ошатний. Я спеціально сказала, що не подобається, щоб інтерес не показувати. А раптом би скинули пару гривень. Ніколи не показуй продавцеві, що річ тобі сподобалася. Інакше, ти на гачку.

– Добре, – кажу я.

– І завжди торгуйся. А раптом скинуть?

– Добре.

Я все життя отримую поради, які не застосовуються в моєму світі. Я називаю їх пейджери. Ніби як вони є, але в століття мобільних вже не потрібні.

Одного разу мамі подзвонили у двері. Вона довго-довго йшла до дверей. Але за дверима стояв терплячий і усміхнений молодий хлопець.

Він продавав набір ножів.

Мама його впустила не замислюючись.

Неходяча пенсіонерка впустила у квартиру широкоплечого молодого чоловіка з ножами. Без коментарів.

Хлопець розповідав мамі про сталь, про те, як ніж може розрізати носовичок, підкинути вгору, на льоту.

– А я без чоловіка живу, вдома ніколи немає наточених ножів, – поскаржилася мама.

Проявила інтерес. Хоча сама вчила не проявляти.

Це було маленьке шоу. У житті моєї мами було мало шоу. Тобто багато, але тільки в телевізорі. А тут – наяву.

Хлопець не продавав ножі. Він продавав шоу. І продав.

Хлопець оголосив ціну. Зазвичай цей набір коштує 1 тисячі, але сьогодні лише 500. І ще в подарунок кулінарна книга.

“Ну треба ж! Ще й кулінарна книга!» – подумала мама, яка ні разу в житті не готувала за рецептом: вона відчувала продукт і знала, що і за чим треба додавати в суп.

Мама зрозуміла: ножі треба брати.

І взяла.

Пенсія у мами – 2 тисячі. Якби вона жила сама, то вистачало б на комунальні послуги й хліб з молоком.

Без ліків, без одягу, без спідньої білизни. І без ножів.

Але через те, що комунальні, ліки, продукти та одяг оплачувала я, то мамина пенсія дозволяла їй відчувати себе незалежною.

На наступний день я приїхала в гості.

Мама почала хвалитися ножами. Розповіла про хустку, як на льоту можна розрізати.

Навіщо різати хустки на льоту – і взагалі навіщо різати хустки? Я не розуміла цих маркетингових викрутасів, хай йдуть з Богом.

Я знала, що їй впихнули якийсь китайський мотлох у гарній валізці. Але мовчала.

Мама любить приймати рішення і не любить, коли їх засуджують.

– Ну і що, ти сховала ножі, не поклала на кухню?

– Ти здуріла? Це на подарунок комусь. Може в лікарню потраплю, лікарю якомусь подарую. Або в соцзабезі, може, кого треба буде за путівку віддячити…

Знову на потім. Знову все найкраще – не собі. Комусь. Комусь більш гідному, хто вже сьогодні живе по-справжньому, не чекає.

Мені теж генетично передався цей безглузда звичка: не жити, а чекати.

Моїй доньці нещодавно подарували дорогущу ляльку. На коробці написано «Принцеса». Лялька і правда в шикарній сукні, з короною і чарівною паличкою. Доньці – півтора рочка.

Решту своїх ляльок вона возить за волосся по підлозі, носить за ноги, а улюбленого пупса якось мало не розігріла в мікрохвильовці.

Я сховала нову ляльку. Потім якось, коли доробимо ремонт, дочка підросте, і настане справжнє життя, я віддам їй Принцесу. Не сьогодні.

Але повернемося до мами та ножів.

Коли мама заснула, я відчинила валізку і взяла перший-ліпший ніж. Він був красивий, з блакитною оздобленою ручкою.

Я вийняла з холодильника шматок твердого сиру і спробувала відрізати шматочок. Ніж залишився в сирі, ручка – у мене в руці.

Така блакитна, святкова.

«Це навіть не пластмаса», – подумала я.

Помила ніж, відремонтувала його, поклала назад до валізи, закрила і сховала.

Мамі нічого, звісно, не сказала.

Потім перегорнула кулінарну книгу. У ній були переплутані сторінки. Початок рецепта – від солодкого пирога, кінець – від печінкового паштету.

Безсовісні люди, які ошукують пенсіонерів, як ви живете з такою совістю?

У грудні, перед Новим роком мамі різко стало краще, вона повеселішала, стала сміятися.

Я надихнулася її сміхом.

На свято я подарувала їй красиву білу блузку з невеликим делікатним вирізом, покликану підкреслити її великі груди, з різьбленим комірцем і акуратними ґудзиками.

Мені подобалася ця блузка.

– Дякую, – сказала мама і прибрала її в шафу.

– Надінеш її на новий рік?

– Ні, навіщо? Заляпаю ще. Я потім, коли поїду куди-небудь.

Мамі вона явно не сподобалася. Вона любила яскраві кольори, кричущі забарвлення.

А може навпаки, дуже сподобалася.

Вона розповідала, як в молодості їй хотілося вбиратися. Але ні одягу, ні грошей на неї не було.

Була одна біла блузка і багато шарфиків.

Вона змінювала шарфики, пов’язуючи їх кожен раз по-різному, і завдяки цьому уславилася модницею на заводі.

До тієї новорічної блузки я теж подарувала шарфики. Я думала, що подарувала мамі трохи молодості. Але вона прибрала молодість на потім.

В принципі, все її покоління так надійшло.

Відклало молодість на старість.

На потім. Знову потім. Усе найкраще на потім. І навіть коли очевидно, що краще вже в минулому, все одно – потім. Синдром відкладеного життя.

Мама померла раптово.

На початку січня. У цей день ми збиралися до неї всією сім’єю. І не встигли.

Я була вражена. Розгублена.

Ніяк не могла взяти себе в руки. То плакала. То була спокійна як танк. Я як би не встигала усвідомлювати, що відбувається навколо.

Я поїхала в морг. За свідоцтвом про смерть. При ньому працювало ритуальне агентство. Я байдуже тикала пальцем в якісь картинки з трунами, атласними подушечками, вінками. Агент щось складав на калькуляторі.

– Який розмір у покійної? – запитав мене агент.

– П’ятдесятий. Точніше зверху п’ятдесят, через великі груди, а знизу – навіщось детально стала відповідати я.

– Це не важливо. Ось такий набір одягу у нас є для неї, в останню путь. Можна навіть 52 взяти, щоб вільно їй було. Тут плаття, капці, білизна.

Я зрозуміла, що це мій останній шопінг для мами. І заплакала.

– Не подобається ? – агент не правильно трактував мої сльози: адже я сиділа зібрана і спокійна ще хвилину тому, а тут істерика. – Але в принципі, вона ж зверху буде накрита ось таким атласним покривалом з вишитою молитвою.

– Нехай буде, я беру.

Я оплатила покупки, які стануть в пригоді мамі в день похорону, і поїхала в її спорожнілий будинок. Треба було знайти її записну книжку, і обдзвонити друзів, запросити на похорон і поминки. Я увійшла у квартиру і мовчки сиділа в її кімнаті. Слухала тишу. Мені дзвонив чоловік. Він хвилювався.

Але я не могла говорити. Прямо клубок у горлі. Я полізла в сумку за телефоном, написати йому повідомлення, і раптом зовсім без причин відчинилися двері шафи. Містика. Я підійшла до нього. Там зберігалося мамина постільна білизна, рушники, скатертини. Зверху лежав великий пакет з написом «На смерть». Я відкрила його, заглянула всередину.

Там лежав мій подарунок. Біла блузка на новий рік. Білі капці, схожі на чешки. І комплект білизни. Той самий, за тисячу. Я побачила, що на ліфчику збереглася ціна.

Тобто мама все одно дізналася, що він коштував так дорого. І відклала його на потім. На кращий день її справжнього життя. І ось він, мабуть, настав. Її кращий день. І почалося інше життя. Дай Боже, воно справжнє.

Зараз я допишу цей пост, вмиюся від сліз і розпакую доньці Принцесу. Нехай вона тягає її за волосся, забруднить сукенку, загубить корону. Зате вона встигне. Пожити справжнім життям вже сьогодні. Справжнє життя – те, в якому багато радості.

Тільки радість не треба чекати. Її треба створювати самим. Ніяких синдромів відкладеного життя у моїх дітей не буде. Тому що кожен день їх справжнього життя буде кращим. Давайте разом цьому вчитися – жити сьогодні!