Син одружився і я сподівалася, що стану матір’ю для його обраниці. Є ж щасливі свекрухи. Чим я гірша?

Живемо ми у двокімнатній квартирі, собі меншу кімнату залишила, подружжю велику кімнату віддала. Відремонтувала її, килимами обвішала і навіть під ноги красивий килим поклала, меблі найкращі поставила – живіть!

Місяць живемо, другий, придивляюся я до невістки та душею в’яну: синку – синку, і де ж ти таку нікчему відкопав ?! Такий успішний, розумний, невже путнього чогось не міг собі знайти?

Мало того, що без посагу, так хоч би красива була, а то – маленька, вутленька, обличчя біле, як у порцелянової ляльки, а на ньому одні очиська. Як зиркне ними – наскрізь пропалює! Говорить тихо, повільно. Так у мене в її віці все від рук відлітало! Чоловіка проведе на роботу і піде у свою кімнату. Ні, щоб зі мною на кухні посидіти, поговорити про що-небудь жіноче, чаю попити. Загляну до них, а вона лежить на дивані, згорнувшись клубочком.

Починаю піднімати.

– Мені погано, – каже.

Вагітна вона, ну і що? Вагітність – не хвороба, кажу, а вона:

– У мене токсикоз.

Ось вона, нинішня молодь! Слів модерних нахапалися, щоб ними лінощі свої прикрити. Раніше ми й слів таких не знали, працювали до останнього дня, все робили, живіт – не перешкода!

Я її по-материнськи вчу: поки чоловік на роботі, встань, прибери, килими витруси, а до вечері курку засмажимо, я купила. «Спасибі, каже, не потрібно курку смажити, Сергій просив мене салат« Олів’є »зробити»! «Олів’є»? Що ж це за їжа чоловікові, що працює ?! Та й потім, я цей салат тільки до святкового столу готую! «Олів’є»! – на честь чого?! Значить, материнська їжа йому тепер поперек горла стала, якщо він цю миршавку просить готувати. Ну добре! Проковтнула я образу. Курку все ж засмажила і демонстративно сама її з’їла!

Якось раз заходжу до них, дивлюся: сумка велика стоїть, повністю набита. Відкрила її – там білизна: постільна, скатертини, рушники …

– Іро! Що це таке?! – питаю із жахом в голосі.

– Ми завтра з Сергієм у пральню з самообслуговуванням йдемо, там добре: швидко і зручно.

Їй-то добре, а сина мого хто пошкодує! Тиждень працює, як віл, а у вихідний, замість відпочинку – в пральню, білизну прати ?! І потім – не чоловіча це справа!

– Ну, швидко витрушуй сумку! Он пральна машинка у ванній стоїть. Замочи білизну, а потім пери. На лоджії висохне! Бач, що надумала!

– Це не я надумала, Сергій наполіг. Мені важко велике прання подужати, поперек болить …

– А як же ти думала? Заміж вийшла, тільки щоб з чоловіком пеститися? Заміжжя – це, перш за все, праця! Думаєш, народжувати – легко? Або дітей ростити – легко? Давай-но, мила, втягуйся потихеньку! Обізвався грибом, лізь у кошик, – так-то в народі кажуть.

Змусила її білизну перепрати, правда, допомогла трохи, не могла дивитися, як вона з нею бабрається.

Син наступного дня мені догану зробив: ти, каже, безсердечна, як могла так вчинити! А що я такого зробила ?! Прання – звичайна жіноча робота. Його ж, дурника, пошкодувала. Образилася я, тиждень до них у кімнату не заходила, а тут входжу і – мало не впала. На стінах – порожньо! Тобто – зовсім порожньо – жодного килима!

– Де килими? – питаю, а сама за серце тримаюся.

– Ми їх зняли … Вибачте .. Без них легше дихається …

– Мало повітря – вікно відкрийте. А краса, затишок – як без цього?

– Затишок НЕ килими створюють …

Ти ба – віршами заговорила! Понахапувала премудростей з телевізора! Я ці килими за заощаджені гроші купувала, для них же старалася, і ось тобі – подяка! Гаразд, думаю, і це проковтнемо, забрала килими, запхнула до себе під ліжко, нехай лежать! Ще попросять, коли голі стіни набриднуть!

А недавно дуже вже довго невістка з їхньої кімнати не виходила – тиша така, немов немає там нікого. Чого вона там притихла, думаю, спить, чи що? Прочинила двері – сидить за столом, пише щось.

– Що ти пишеш? Ти ж школу давно закінчила!

– Лист мамі.

– Це – справа потрібна, матір забувати не можна. Молодець, що пишеш, – кажу, а сама через її плече заглядаю, цікаво ж, що вона пише про нас. Це вже, без сумніву, про мене та про сина мову веде. Зніяковіла вона і долонькою написане прикрила, я тільки кілька слів встигла прочитати: «… так, свекруха моя – непроста людина …» Так і є! Про мене пише, видно, скаржиться матері. А на що скаржитися? Я поганого їй слова їй не сказала, все – для них, для них і живу. А якщо колись зауваження зробила, так на те я і мати, щоб дітей напучувати, вчити  їх розуму. Може, я не така грамотна, як її мати, а життя знаю.

Сваху свою, матір Ірини, я тільки на весіллі бачила: невисока така, інтелігентна – дітей музиці вчить. Голос тихий – як вона з ними справляється? Їхала додому після весілля – очі свої заплакані все ховала. А чого плакати? Що ми – нелюди якісь?

Лист цей не виходив у мене з голови. У тихому болоті, кажуть, чорти водяться. Я все чекаю, коли вона мене «мамою» назве, а вона, виявляється, скарги на мене своїй матері пише! Бач, як зніяковіла, коли її зненацька застала. Хотіла Сергію про лист розповісти, а потім вирішила – промовчу, не буду миру між ними руйнувати. Але образа на невістку міцно засіла в душі.

Через кілька днів чую через двері голос її – здивувалася: то слова з неї не витягнеш, а тут – сама з собою розмовляє? Входжу. Сидить у кріслі та казку вголос читає – так гарно і чітко! Книжка в правій руці, а лівою обережненько живіт свій погладжує.

– Ти кому це казку читаєш?

– Йому, – вона ласкаво посміхнулася і ніжно погладила живіт.

– Ти геть з’їхала з глузду? Хіба він розуміє щось, зараз це шматок м’яса! Та й шматка великого ще немає!

Невістка навіть зашарілася від образи:

– Як же – ні ?! Ось він, штовхається, перевертається! Він … все відчуває, … переживає, коли мені погано! Він все сприймає! Чим небезпечні стреси для вагітних? Тим, що плід реагує на них сильніше від матері, на ньому все відбивається! Про здоров’я і розвиток дитини потрібно піклуватися ще до народження. Ось так і мовчазна особа! Цілу лекцію мені прочитала. Ми нічого цього не знали, без науки виношували, народжували й, слава Богу, людей виростили.

– Ти, замість того, щоб дурницями голову собі забивати, краще збери потрібні речі – завтра раненько на дачу поїдемо. Всі люди вже картоплю викопали, а у нас – кінь не валявся.

– Добре, – не стала заперечувати невістка.

День був теплий, сонячний, копати легко і весело. На дачі завжди настрій хороший – приплив життєвих сил відчувається. Я раділа: за один день ​​впораємося. Планувала так: Сергій копає, а ми з Ірою вибираємо і в мішки сиплемо. Сергій вирішив інакше: Іра – відпочиває, їм із малюком потрібен спокій і свіже повітря, а ми – попрацюємо.

Я засичала, щоб вона не чула:

– Що ти носишся з нею, як з писаною торбою? А як же моя мама – десятого квітня картоплю садила – одна! – а одинадцятого мене народила. І нічого! Нормально! Чим більше фізичних навантажень, тим легше народжувати буде!

Але син стояв на своєму. Ми з ним копали картоплю, а його кохана сиділа поруч на лавочці й мовчки милувалася спритними та сильними рухами свого чоловіка.

Раптом моя лопата увійшла в щось м’яке. Я вивернула трохи землі – гніздо! Схоже – мишаче. Так і є! Я розвернула лопатою гніздо, ледь не перерізавши мишу. Вона, очманіла від страху, вискочила і помчала по пухкій землі. Панічно рятуючись втечею, миша губила якісь маленькі рожеві грудочки.

– Що це?! Мамочко, що це ?! – скрикнула, збліднувши, Іра.

Ми придивилися: це були крихітні мишенята, ще голенькі, сліпі, недоношені … Ними був усіяний весь шлях матері, що тікала. Мишенята безпорадно ворушилися, зіщулювалися, а ми, покидавши лопати, дивилися на них і не знали, що робити.

Іра якимись уповільненими рухами збирала їх у долоню, потім вимовила тремтячими губами:

– Мамочко … Вона була вагітна …

Тільки тут до мене дійшло, що «мамочка» – це я! Це мене так назвала невістка – вперше! Я, ще не прийшовши до тями від вигляду розкиданих по землі голеньких мишенят, розгублено глянула на неї, хотіла посміхнутися, заспокоїти, але … не встигла. Іра, притискаючи до грудей мишенят, осідала, завалюючись набік. Ми з сином кинулися до неї – в останню мить встигли підхопити непритомну.

– Мамо! Що з нею ?! Вона народжує ?! – закричав Сергій.

– Ні, синку! У неї дуже чутлива натура. Тримай її міцніше, я миттю води принесу.

Син обережно взяв на руки дружину і відніс у будинок. Я принесла воду. Намочивши хустинку, прикладала до чола і скронь невістки та тривожно придивлялася до неї. Го-о-спо-ди! Яка ж вона тендітна! Обличчя ніжне, як цигарковий папір … долоньки – дитячі … і сама, як дитя … Як вона перенесе пологи? Плід, кажуть лікарі, великий … »Я уявила собі скоцюрблену в її утробі дитину. Сьомий місяць – вже маленька людина! Онук мій рідний! Мабуть, тобі зараз теж погано? Що ж робити? Я обережно плескала невістку по щоках: Сергій, схвильований, стояв поруч і дивився на мене, як на Господа Бога.

– Це від стресу, – пояснила я синові. Вагітних потрібно особливо оберігати від стресів – від них діти страждають. Дивись – бережи її! Бачиш, яка вона у нас … схильна до хвилювань.

Син здивовано глянув на мене, ніби побачив уперше.

Раптом прийшла страшна думка: пережите хвилювання може викликати передчасні пологи! Все похололо всередині – розкидані по землі мишенята все ще стояли перед очима.

– Синку, заводь машину! – Заволала я. – Їдемо в лікарню!

Іра прийшла до пам’яті.

– Не треба в лікарню. Зі мною все в порядку. Вибачте, я, здається, налякала вас.

– Ще і як налякала! Все ж краще поїхати, перевіритися, мало що може статися!

Невістка поклала руку на живіт і прислухалася:

– З малюком, здається, все в порядку. А нам … треба ж картоплю копати …

– Так гори вона синім полум’ям, ця картопля!

Я гладила маленькі прохолодні долоні невістки, обережно прибирала з чола пасма її м’якого волосся. Щось піднімалося в моїй душі гаряче, пекуче до болю …

Сергій швидко завів машину, ми обережно посадили невістку і поїхали. У лікарні сказали, що постежать за нею кілька днів і, якщо все добре – випишуть.

Приїхали ми з сином додому. Він півночі курив, не спав, а я Бога молила, щоб все обійшлося.

Вранці Сергій у лікарню поїхав, а я вдома по господарству поралася. Що не роблю, відчуваю якийсь неспокій, ніби чогось не вистачає мені, а потім здогадалася: її-то і не вистачає, мовчунки моєї! Порожньо без неї у квартирі.

Син повернувся додому повеселілий, каже, через пару днів випишуть Іру, все у неї добре. І слава Богу!

Вирішила я до повернення невістки прибрати все, як слід. Півдня пововтузилася, чистила все до блиску, а потім, думаю, дай-но у них приберу – пил витру, та килим на підлозі почищу. Прибираю на столі, – бачу: пухкий конверт незапечатаний, глянула – матері її адресований лист. Той самий лист, через який я кілька ночей не спала! Палив він мені руки, знала – недобре листи чужі читати, але … не втрималася, вирішила з перших рук дізнатися, що ж насправді про мене думає невістка.

Лист був дуже довгим, але почерк рівний, розбірливий – написане легко читалося:

«Дорога моя, кохана матуся! Твої листи для мене – завжди велика радість, це, як зустріч з тобою, сердечна розмова, ковток свіжого повітря …!

От як пише! Чим же наше повітря їй погане!

«Мила моя, дякую за мудрі поради, завдяки їм, мені вдається розв’язувати найскладніші сімейні проблеми …»

Бачиш, як виходить: мамчині поради допомагають жити, а свекрушині, виходить, – заважають …

«Ти хвилюєшся через моє самопочуття, повір, воно – відмінне. Як страшний сон, залишилися позаду перші чотири місяці токсикозу, а зараз – все добре. Лікарі кажуть – наш малюк розвивається нормально, а я скажу більше: він дуже добре відчуває музику, – весь в тебе! і казки любить слухати …

Ну, це … навіть не знаю, як назвати. Химерує дівка! Ага! Ось про сина:

«Ти питаєш, чи розуміє чоловік мій стан? Не хвилюйся, мамо, чоловік у мене чудовий! Лагідний, турботливий – в українській мові не вистачить слів, щоб описати, який він! »

Тут ти, дівчино, правду пишеш. Пощастило тобі.

«… Сергій хоче бути присутнім при пологах, а я не проти. Жінки в консультації кажуть, якщо чоловік побачить твої муки, більше любити буде. Та вже куди більше! Справа не в цьому, просто, коли він поруч, і я сильна. »

Боже! Що придумали! Пологи – це ж таїнство! Хіба можна в це чоловіків допускати! Сором який! Треба з Сергієм поговорити!

«… У цьому листі, як і в попередньому, я знову відчуваю твою тривогу, коли ти питаєш про мої взаємини зі свекрухою …»

Ага! Ось! Про мене! Раптом мені стало страшно. Може, не треба читати? Адже краще, коли не знаєш! Ну, навіщо тобі правда? Адже з нею жити! Не читай!

Я тремтячими пальцями запхнула лист у конверт і сховала його під книжку.

Ввімкнувши порохотяг, люто водила щіткою по килимі, але лист притягував мене, мучив. Закінчивши роботу, довго сиділа в кріслі, розглядаючи візерунки на килимі, потім різко встала, взяла лист і стала читати далі:

«Так, свекруха моя – непроста людина. Вона належить до типу людей, з якими потрібно пуд солі з’їсти, щоб добре їх зрозуміти. Я вже писала тобі, що наше перше враження про неї виявилося оманливим, і тепер, проживши з нею пів року пліч-о-пліч, я з радістю запевняю тебе: Марія Олександрівна – дивовижна жінка! Вона, якщо когось полюбить, життя на плаху покладе за цю людину.

Але її любов потрібно заслужити, а це непросто. У неї своє бачення життя, в чомусь нам незрозуміле, застаріле, але … справедливе.

Так, вона грубувата, але добра і щира у всьому, навіть у своїх помилках. Свекруха – вірна і надійна людина. Мамочко, ти мене, звичайно, зрозумієш і не образишся за те, що я називаю її «мамою». Правда, поки що не вголос. Вона ще не сприймає мене як свою дочку. Але час все розставить по своїх місцях, я впевнена. І, щоб назавжди закрити тему, що тебе непокоїть, скажу: якою б вона не була, вона гідна любові та поваги вже за те, що народила і виховала найпрекраснішого на Землі чоловіка – мого чоловіка ».

Все це я прочитала одразу, навіть задихнулася. Сильна лайка не вразила б мене так, як ці слова. До лайки ми звикли, знаємо, як відповісти. А тут … Це треба ж, як вона мені у душу зазирнула! Я сама про себе того не знала …

Слова невістки пестили серце, але викликали в душі незрозумілу тривогу, навіть … біль.

– Дитинко моя, … мила … А ти, стара курка, вчити її життю зібралася … Прости мене за ангельське терпіння твоє …

Я до вечора сиділа в їхній кімнаті, згадувала все своє життя і питала, а що хорошого в ньому було? І знаєте, що відкрилося? Все-все найкраще і найважче, що в житті було – з сином пов’язане. Без нього – і згадувати нічого. Виходить, в дітях наша найбільша радість і найбільший біль. Вони-то, діти, виявляється, розумніші за нас, тому що вглиб і вдалину дивляться, а ми – все назад озираємося, та все на свій аршин міряємо. Де вже зрозуміти одне одного!

Через два дні  – молоді люди приїхали. Сергій жвавий, радістю світиться, а Іра мовчить, посміхається, ходить по квартирі та все розглядає.

– Може, щось загубила, дитинко моя? – питаю. Вона подивилася на нас із Сергієм поглядом, від якого пень зацвіте, і каже:

– Скучила, … – а потім пустотливо так: – мамо, ми з Сергієм торт купили, поп’ємо чаю?

Сиділи ми втрьох на кухні, пили чай, розмовляли, і мені раптом здалося, що заради цих ось щасливих хвилин я, напевно, своє життя прожила.

Дочекалася я, поки Сергій із кухні вийшов, сіла поруч із невісткою і сказала:

– Прости, дочко, але лист твоїй мамі я … взяла … і відправила …

– Я не встигла … спасибі! – вона посміхнулася з розумінням.

– Це тобі спасибі … за науку, – а про себе подумала: і мишці – теж.

Залиште свій коментар

коментарів

Related Articles

Back to top button
error:
Close
Close